Друзі, якщо ви вважаєте, що митці сьогодні – переважно селфі та інсталяції для галерейних вечірок, то Лесь Подерв'янський зруйнує ваші стереотипи, причому не делікатно, а з тією самою іронією, якою він рубає пафос, коли той намагається одягтися в "велич". Лесь народився 3 листопада 1952 року, виріс у родині, де мистецтво було не хобі, а спадком: дід та батьки – люди мистецтва, а бабуся стрибала з парашутом і їздила верхи на конях, так що генетика у нього, скажімо так, цікава.
1976 року він закінчив Київський художній інститут і з того часу постійно бере участь у виставках, картини зберігаються в Національному художньому музеї, в приватних колекціях України, Німеччини, США та Швеції, з 1980 року – член Спілки художників України. А ще у 1977-му служив в армії, де в листах до товаришів народилися ті самі перші історії з вигаданими героями й істотами – отак почалося те, що триває й до сьогодні.
Бо натура сильна, коли є чим поживитися – внутрішніми образами й гумором.
Лесь - народний філософ, найцитованіший майстер нецензурної лексики в нашому культурному полі, і я кажу це без пафосу, але зі скепсисом до тих, хто намагається його "причесати" під академічний формат. П'єси написані суржиком, і саме цей суржик – його інструмент для діагностики абсурду: міжнаціональні конфлікти, богема, радянські реалії – все це він описує так, ніби хтось би відкрив нам підкову людського безумства у мініатюрі, і сміятися вже не хочеш, але смієшся, бо інакше боляче.
На початку 2000-х, касети з ленендарними аудиозаписами п'єс Леся Подерв'янського набрали неймовірну популярність. На той час то був топовий контент, хоча заходив і не всім, а якщо заходив, то слухачі одразу ставали ярими фанатами його творчості з перших фраз.
Сама популярна цитата автора: “Бо треба не всякою ху***ою займатися, а жити інтєрєсно: читати книжки, бути шпіоном, дресирувати любіму обізьяну і ходити в оперу з красивими дівчатами. І отримувати від цього задоволення".
Його манера – поєднання постмодернізму, напускного цинізму й карнавальної культури, яка висміює пафос і трагедію, і критики, і сам автор вказують на ідентичність естетики Подерв'янського з емоційною енергією Квентіна Тарантіно. Він читає свої тексти у концертних залах: на столі зелена тканина, лампа абажур, книжка, і навіть якщо ви чули ці оповідання вже сотню разів, їх можна слухати вічність, бо кожне прочитання – це новий шар смислу. А якщо не знайомі з творчостю маестро, то варто послухати його п'єси і відвідати фантастичні світи Подерв'янського.
На творчості Леся сказалося і довге захоплення східними єдиноборствами – кунг-фу та карате, і в деяких оповіданнях це добре відчувається, на кштал оповідання "Йоко і самураї". Його філософія, як прогулянки по заборонних садах підсвідомості разом з майстром кунг-фу.
У автора налічуэться понад 50 творів, п'єс і коротеньких оповідань, які зараз є і в YouTube.
Він більшість часу проводить у майстерні, малює картини, уникає метушні, вечірок, соцмереж – каже, що не користується комп'ютером, хоча аккаунт у Facebook у нього є, але кажуть, що сторінку ведуть його друзі. Це його вибір – жити в гармонії з собою, цінувати динаміку думки і руху, замість лайків та фоловерів. Київляни, свого часу, обрали його кандидатуру для озвучування станцій метро, але він відмовився. Ото було б дійсно хітом.
Леся Подерв’янського навіть переклали англійською і видали у вигляді модного ілюстрованого артбука. Усередині десять найсмачніших п’єс, а в кінці ще й бонус - коротеньке смс-оповідання “Кришку впєрьод!” Щоб англомовні теж знали, як у нас культурно хуліганять.
Його творчість – це не просто мат, як багатоповерхово скажуть, це глибока сатира на абсурдність буття. Він вміє влучно сказати те, що багато хто думає, але боїться промовити, а коли промовляє – сміх стає терапією. Його твори знаходять відгук у всіх – від відвідувачів дешевих рюмочних до президентів, і це, погодьтеся, хороший показник того, що мова його – мова базових людських питань, а не лише епатажу.
Якщо хочете зрозуміти Лесеві "досліди", не шукайте в них відповіді, шукaйте питання, бо саме в питаннях він стає собою.
